Творча зустріч з Тетяною Малярчук, Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом в УВУ

Submitted by ufuadmin on Fri, 10/25/2019 - 14:23

17 жовтня 2019 року Український Вільний Університет зібрав численну публіку, яка прийшла на зустріч із блискучої трійки відомих сучасних авторів, що всіляко популярузють українську літературу як у рідній країні так і широко за її межами. Тетяна Малярчук, Сергій Жадан, Юрій Андрухович – краще літературне тріо годі й уявити. Кожен з них прийшов ділитися не лише своїми текстами, але й життєвим наративом, емоціями, досвідом, зрештою думками та ідеями. Адже література, це не лише засіб самовираження чи особливий спосіб спілкування із читачем, це найперше - уміння щиро ділитися з іншими тим, що ти думаєш і відчуваєш.
Сергій Жадан як завжди динамічно читав свої ритмічні вірші із нової збірки поезій «Антена». Кожен рядок барвисто ілюструє чиюсь історію –проникливо, правдиво, інколи реальність здається по-справжньому більш жорстокою, ніж би хотілося. Кульмінаційною точкою читань Жадана стала поезія «Госпітальєри», де автор описує щоденні реалії добровольців – незламних хлопців та дівчат, які безстрашно й відчайдушно рятують чиєсь життя на війні:

Сергій Жадан. Госпітальєрам
Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.
І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить – зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.
І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.
І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.
Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда – це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда – це взагалі називати тебе сестрою.
Політика – це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика – це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.
Політика – це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика – це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.
Політика – це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія – це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.
Релігія – це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.
Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Тетяна Малярчук згадувала про свій роман «Забуття», прочитала контраверсійний прозовий текст про смерть бабусі, а точніше про написання промови, яку мав прочитати місцевий священник на її похоронах, де майстерно описала ментально-культурну мапу одного із сіл у західній Україні, а також дебютувала зі своїми поезіями.

Юрій Андрухович розповідав про свою найновішу книгу «Коханці юстиції», читав короткі оповідання із його найбільш популярного роману, що на думку критиків, виявився вдалим експериментом в українській мемуаристиці – «Лексикон інтимних міст». У розділі, присвяченому культурній столиці Баварії, йдеться про його перший досвід перебування у Мюнхені на початку 90-х та його наставника, який в тексті фігурує як Проводир Фіш:

«Як нині пам'ятаю той вечір 23 січня, коли мій опікун Проводир Фіш і я
зійшли з потяга на перон мюнхенського вокзалу. Щодо потяга, то ним був
перший у моєму житті інтерсіті-експрес, така собі Zeitmaschine, яка не
тільки переносить у далеке футуристичне майбутнє, а й сама його
уособлює. Ми промчали в ньому за чотири години з Франкфурта до
Мюнхена, і за вікном була спершу якась майже золота осінь із сонячно-
сонними лісами. Але після Штуттґарта ми з першою сутінню в'їхали до
тунелю, на виїзді з якого нас уже зустрічала зима зі снігом.
У Мюнхені ми висідали не на Головному (Гауптбангоф) вокзалі, а на
(Остбангоф) Східному. Проводир Фіш мешкав десь у тій околиці.
Отже, це сталося так: 23 січня, четвер, година близько сьомої вечора,
Мюнхен Остбангоф, зима, якийсь неголений албаноїдний персонаж
кидається мені навперейми з обіймами і словом «Italiano!», мені це шалено
лестить, але Проводир Фіш змітає його з дороги — і ми сягнистими
кроками покидаємо фантастичну (як на мене) будівлю вокзалу.
Брама Заходу відчиняється! Ось воно, Перше Окцидентальне Місто
мого життя!
У цю мить злітає вгору паличка Диригента, і зведений оркестр у складі
Мюнхенського Філармонійного, Баварського Державного та Симфонічного
оркестру Баварського радіо, підсилений трьома хорами хлопчиків та
чотирма пожежно-мисливськими духовими квартетами, вітає мою появу
святковою увертюрою. М'який лапатий сніг, казкове освітлення вулиць і
площ, попереду три місяці, а це вічність.
* * *
Тут-таки відбулося кілька речей, коли щось у житті, хоч мені вже йшов
тридцять другий рік, діялося вперше. Як наприклад: я вперше говорив
німецькою мовою не до шкільної вчительки, а до реальної німкені — пані
на прізвище Юнґганс. Уперше торкнувся приємних на дотик дойчмарок,
що їх мені видала в конверті згадана пані, прізвище якої насправді мало
бути Стипендія. Вперше проїхав ес-баном, хоч усього лише три зупинки,
від Остбангофу до Марієнплятцу, але все одно в супроводі Проводиря
Фіша.»

Наприкінці поетично-прозових читань усі охочі мали нагоду придбати книги авторів з автографом, а також особисто поспілкуватися із сучасними майстрами української літератури.